Skip to content

16.07.2015

НЕЗБАГНЕННА ПРИНАДА БУТТЯ…

 Іван Марчук, 75 років. Художник, лауреат Шевченківської премії. Створив свій стиль – “пльонтаризм”. Почесний член наукової ради Міжнародної академії сучасного мистецтва в Римі. Єдиний серед українців потрапив до рейтингу “100 найвизначніших геніїв сучасності”, який опублікувала британська газета The Daily Telegraph. Із 1989-го до 2001 року жив у Канаді, Австралії, США. Двічі на рік літав до України. 2005-го президент Віктор Ющенко обіцяв створити музей картин Марчука на столичному Андріївському узвозі. Заклав капсулу, але музею досі немає. Неодружений. Має дочку-скрипальку Богдану Півненко.

Художник Іван Марчук має дачу на околиці Канева в Черкаській ­області. Будинок стоїть на пагорбі над Дніпром. Найближчі сусіди живуть за 50 м. Іван Степанович часто забуває ключ від замка на хвіртці, тому відчиняє її, знімаючи з петель.

У будинку є спальня, вітальня, ­веранда й кімнатка, якою ­господар майже не користується. ­Вікна в ній незасклені, забиті знадвору дошками. У спальні, крім широкого низького ліжка, стоять садова лава та скриня, на яку Іван Марчук складає одяг.

У вітальні є цегляний камін, біля нього крісло­гойдалка. Іван Степанович сідає в нього. З­під лави дістає пакет томатного соку і почату пляшку ­горілки Nemiroff. Пластиковим стаканчиком акуратно розливає в гранчаки горілку, робить коктейль «Кривава Мері».

На подвір’я заходить екс­міністр культури Ігор Ліховий. У нього дача неподалік.

– Бачили, як я вам терасу поремонтував? – вітається з Марчуком. ­Разом ідуть до крутих сходів, що ведуть із подвір’я на грядки. – Залив бетоном яму, яку дощовою водою вимило. І дерева біля дороги повирізав, щоб вам вид розчистити. Тепер можете відпочивати на веранді й дивитися на Дніпро.

Щоб зайти у садок, треба спуститися сходами на півтора метра. Аби ­ніхто не впав у бур’яни, поставлена металева огорожа. Іван Степанович спирається на поручень, розхитує його. Він уже двічі падав у город, коли той ламався. Але від своєї звички не відмовився.

Ігор Ліховий запитує, чи достигли ­черешні.

– Іди попробуй, доки горобці не з’їли, – відповідає Марчук.

Стежкою йде поштарка. Питає, який у художника номер будинку. Шкрябає на стовпі біля хвіртки крейдою одиничку, віддає Іванові Степановичу рахунок за електроенергію та прямує далі. Марчук дивиться на криву цифру на стовпі й хитає головою.

– Це якась нова поштарка, бо ­решта знають, що я тут під номером 1, – ­бере на веранді червону фарбу, витискає трохи з тюбика й сам підписує стовп. – Я кругом свої автографи ­ставлю. Хай люди мають. Може, потім комусь у нагоді стане продати за великі гроші. Якось ­Пікассо сидів із друзями в ресторані. Коли треба було нести рахунок, власник підсунув йому чистий аркуш паперу, попросив щось намалювати замість грошей. Пікассо намалював голуба миру. Директор подивився й каже: «Ви підписатися забули, маестро». А Пікассо: «Я ж не казав, що купую ваш ресторан».

На веранді Іван Степанович готує обід. Варить на старій електроплитці білу квасолю, додає сіль та олію. Їсть її з часником. Смажить молоду картоп­лю на салі, робить салат із капусти. Мне її руками, олії не додає.

– Капусту жмакати треба, доки не всциться, – з руки пробує капусту на смак.

О 18.00 збирається в гості до сусідів, які живуть під горою. Перед тим лізе на черешню, рве для них повний кульок ягід.

Від хати є пряма крута стежка, але Іван Степанович іде довшою, ­пологішою. У гостях їсть мало: трохи юшки й молодої картоплі з часником. Випиває чарку горілки, більше не хоче. Господарі приносять для нього маленький гранчак на 20 г. Із нього Марчук п’є ще.

Розказує анекдот:

– Запросили Марчука на нараду до президента. Приходить, а охорона ­питає: «Чим можете довести, що ви – ­Марчук?» Той швиденько намалював щось. Ага, віримо, проходьте. Йде слідом ­Табачник. Його теж просять довести, що він – це він. Той сердиться. Йому ­кажуть, от Марчук проходив, то довів, що він – Марчук. Табачник дивується: «А хто такий Марчук?»

Охорона каже: «Віримо, проходьте».

Господар дачі Юрій – учитель математики, його дружина Галина – медсестра. За столом сидять семеро дорослих і 2­річний хлопчик. Починають говорити, що біля Чернечої гори Віктор Ющенко посадив вишневу алею, але вона всохла.

– Не треба було садити при дорозі. Ті дерева сонцем випалило, – міркує Іван Степанович.

Переходять на те, що Ющенко постійно кудись запізнюється.

– Я розумію чому, – захищає екс­президента його колишній перекладач, фахівець із німецької мови. – Він мені якось пояснював: «Та справа, якою я займаюся в даний момент, здається мені важливішою за те, що я буду робити потім».

За годину Іван Степанович прощається. Каже, що рано лягає спати:

– Після дев’ятої вечора вже не дозволяю нікому до себе дзвонити.

Дорогою йому телефонує на мобільний донька 32­річна скрипалька Богдана Півненко. Питає, чи добре батько почувається і скільки ще пробуде на дачі.

– Кілька днів, доки об’їм черешню.

– З господарства у мене – старий ­собака. Живе у сусідки, а коли я приїжджаю, приходить до мене. ­Пулька ­звати, але я називаю Пісєю. Якось вийшов після обіду, хотів кісточки і шкурочки віддати. Став на порозі й не можу згадати, як звати. ­Пам’ятаю, що ім’я коротке, на чотири літери й на «п» починається. Тоді в голову ­прийшло – Піся.

У садку посадив яблуньку Паперівку, вишеньку і персик. Яблунька цього літа дала перші два яблучка, а персик уже кілька років родить. Черешенька, коли купував хату, зовсім хвора була, кора попечена, розірвана. Я її лікував ­різними мазями, які у садових магазинах купляв, садовим варом мастив. Рани на стовбурі затяглися, нова кора виросла. ­Цього року сам її обірвав, а раніше ­об’їдали пташки. Торік приїхав – а вона ще ­зелена. Приїхав через тиждень – уже жодної ягідки, тільки земля під деревом укрита листям. Діти обірвали.

Прошу жіночок у селі, щоб допомагали на дачі. Вони мені цибулю посадили, часник, салат, бурячки, полуницю. ­Петрушка в мене самосійка.

Люблю зранку плавати голяка. Прокидаюся й біжу до Дніпра, він у мене прямо під горою. Зараз вода впала низько, то ближче стала трава під водою. Лоскоче, коли пливу, але мені не заважає. Після купання стаю обличчям до сонця, витягую догори руки і стою так кілька хвилин. Це поза сонця, я в йогів навчився. Прочитав у «Газеті по­українськи» про чоловіка, який відмовився від усіх продуктів і перейшов на сонцеїдство. Теж так хочу. Вже можу кілька хвилин на сонце дивитися, не моргнувши.

Як покупаюся сам, несу у воду Піську. Вона не брикається. Коли допливе до берега, качається у піску. Тоді треба встигнути схопити свої речі, аби вона на них не полежала. І втекти швидше, доки вона не почала струшуватися.

Перед купанням не п’ю, а після того можна трохи. Для апетиту перед обідом готую «Криваву Мері». Наливаю у гранчаки томатного соку. Чаркою відмірюю горілку, переливаю її в пластиковий синій стакан, бо з нього легше лити тонкою цівкою на ложку, яку опускаю до рівня томатного соку в стакані. Раз ложка зірвалася і переколотила сік із горілкою, то все вилив і по­новому готував. Бо в тому весь смак, щоб горілка із соком розшаровані були. Пити треба залпом: спершу випиваєш горілку, а тоді запиваєш томатним соком.

Люблю дивитися, як насувається дощ. У Києві такого не побачиш, бо горизонтів немає. Мені з гори видно, як темні хмари сунуть за Дніпром. Бачу пасма дощу, як вони хиляться від вітру. Люблю дивитися на блискавки. Можу так стояти, аж доки дощ не змочить. Тоді ­ховаюся в хату і розпалюю камін. Раз не було ні сірників, ні запальнички. Розпалив вогнище від нагрітої електроплитки. Сів у крісло­гойдалку ближче до вогню і пив м’ятний чай.

Готую найпростіші страви – картоп­лю, квасолю, салати. Їм із ­городу ­петрушку, кріп, ягоди. Якось ­приїхав, хотів салат зробити й олією ­помастити. Перешукав усе – а олії ­немає. Дивлюся, одне вікно в кімнаті зняте й шматочок скла скраю відбитий. ­Гвіздки, які підпирають шибку з вулиці, можна легко руками відігнути. Пропала тільки ­пляшка олії та банка меду. Видно, дуже бідний злодій був, бо нічого більше не взяв.

Картин тут не зберігаю. На стінах тільки плакати зі своїх виставок розвісив. Але часто перевіряють, чи, бува, не привіз чого. Якось ночував тут, то у вікно хтось ліз. Я включив світло і налякав злодіїв. Відтоді сам у хаті не ночую, друзів запрошую.

Надія ШТУПУН

 



« »

Share your thoughts, post a comment.

(required)
(required)

Note: HTML is allowed. Your email address will never be published.

Subscribe to comments